У травні відбувся вже сьомий фестиваль фотографії Odesa Photo Days. Ми з цікавістю відвідали його івенти, і вирішили дізнатися про те, як зазвичай формується тема щорічного заходу, наскільки складно домовлятися з локаціями і чому інтервенція у публічний простір — це не про одеський фотофестиваль.

 

Катерина Радченко — фотографиня, кураторка, дослідниця фотографії, є незмінною керівницею невеликої, але завзятої групи людей, які кожен рік роблять головну фотоподію в Одесі, а можливо, і в Україні.

 

Фотофестиваль, як подія: від ідеї до реалізації

Перший фотофестиваль під назвою Odesa//Batumi Photo Days відбувся в 2015 році. Через деякий час він втратив бінарність, розділившись на Одеський та Батумський. Досить швидко ініціатива стала головною подією для фотографів Одеси, а декілька днів, які насичені подіями, показами, лекціями, — традиційними для весни.

 

С.К.: Катерино, розкажи, як змінився фотофестиваль у цьому році?

К.Р.: Основна зміна була пов’язана з тим, що це був фестиваль після великої перерви, коли не зрозуміло, як він відбудеться в рік пандемії, майже без присутності міжнародних учасників. Не було ясно, як його організувати зі всіма змінами дат. Така ситуація змушує нас змінюватись і змінювати домовленості з учасниками, з інституціями. Напрацьована в попередні роки стабільність стала крихкою. Це були повністю незрозумілі умови для створення такого продукту і абсолютно новий досвід.

 

С.К.: Як формувалась цьогорічна експозиція та головна тема? Хто формує ідейне тло фестивалю?

К.Р.: Цього року був синтез, бо ми перенесли декілька виставок із попереднього року на цей. Головна експозиція мала назву «Хто поруч з тобою?». Ця тема набула нового переусвідомлення і нових значень, була витримана в часі.

 

Також була перенесена експозиція литовської фотографії і партнерський проєкт з PHROOM. Ці ініціативи, незважаючи на перенесення, відповідали нашій цьогорічній основній ідеї. Говорячи про формування теми, то це була командна робота, своєрідний брейншторм, коли ми разом проговорювали ті зміни, які відбулися, які є актуальними, і які ми хотіли би висвітлити. Ми дійшли згоди на тому, що ми всі хочемо відрефлексувати на тему, як минув попередній рік і які зміни набули силу. 

 

Одна з основних тем — це створення умовної четвертої стіни, монітору екрану, який почав розділяти нас під час пандемії. У 2020 році екран став основним медіумом зв’язку. Парадокс: екран розділяє родини, стосунки, але і об’єднує водночас. Це дієвий метод до використання, але цей метод призводить до втоми. І настільки цей попередній рік відрізняється від всього нашого попереднього життя, що було бажання не стільки дослідити, як ці екрани почали нас розділяти, як навпаки показати нові горизонти в фізичному просторі.

 

Тому минулого року була обрана тема «Ламаючи стіну», маючи на увазі цю віртуальну стіну. Програма була побудована таким чином, аби, незважаючи на те, що ми не маємо можливості мандрувати, ми могли відкрити нові горизонти, показати фотографію з різних країн.

 

Фрагмент експозиції виставки сучасної української фотографії. Фото: Станіслав Кінка

 

Говорячи про виставку литовської фотографії, то вона — про постфотографію. І хоча це не є новітнім феноменом, це вже сталий напрямок, але він лишається актуальним. Пандемія змусила нас сидіти дома. Змінилася робота фотографів-документалістів, фотографів-журналістів. Постфотографія звертається до процесу роботи без камери, роботи з іншими медіумами і максимальними експериментами.

 

Тому цього року ми бачимо експерименти з віртуальним простором і намагання синтезувати у представленні фотографії якихось віртуальних площин. Все це — про пошуки нових шляхів роботи з медіумом фотографії. І тому наша тема: ламаючи цю четверту стіну, — вона об’єднала всі експозиції.

 

У межах цьогорічного фестивалю було заплановано три покази просто неба на будівлях в центрі міста або у публічних місцях, але організатори не отримали необхідних дозволів від місцевої влади.

 

Як Odesa Photo Days працює з простором

С.К.: Поговоримо про роботу з простором. Що є первинним: експозиція формує простір чи навпаки? Тобто серія фотографій обирає простір чи ти спочатку знаходиш простір, місце, де буде експонуватися виставка?

К.Р.: Це залежить… [від низки факторів]. Цього року в нас були проєкти, створені спеціально під простір, наприклад, це виставка «Зсув тектонічних плит». 

 

Фрагмент експозиції виставки «Зсув тектонічних плит». Фото: Максим Фіногєєв, надано Odesa Photo Days Festival.

 

Вона була спеціально розроблена для простору «замку Монстрів» (так називається заміський дім Варфоломія Анатра, побудований на Французькому бульварі в 1913 році, два роки тому невідомий меценат передав занедбаний будинок БФ «Корпорація монстрів» — авт.).

 

Виставка української вуличної фотографії так само була розроблена спеціально для локації, де вона представлена (виставка була проведена у дворику Одеського заводу шампанських вин на Французькому бульварі — авт.).

 

Говорячи про головну експозицію, то це інший підхід. Роботи були відібрані ще рік тому і, знаючи кількість серій, ми шукали локацію для експозиції. В такому випадку Музей сучасного мистецтва Одеси ідеально підійшов. Цей простір дає можливість надати голосу кожному автору. Тобто коли є можливість кожний проєкт винести до окремого мікропростору, то це працює краще ніж декілька серій в одній залі.

 

Говорячи про литовську експозицію, то ми так само знали, яку експозицію ми будемо представляти і вже під цю виставку шукали локацію.

 

Замок Монстрів на один вечір став локацією для фотопоказу та більш довгий час місцем розташування експозиції «Зсув тектонічних плит». Фото: Максим Фіногєєв, надано Odesa Photo Days Festival.

 

Тобто існує два методи, і вони обидва мають право на існування, але важливо, щоб проєкт, який експонується, працював із простором. Якщо «Зсув тектонічних плит» був би представленим в галереї Invogue#Art, то відбувалося зовсім інакше зчитування, інакше розуміння. Адже цей проєкт про протести. Про соціальну активність. І він не може існувати в форматі чистих галерейних стін. 

 

Так само можна сказати і про головну експозицію. Ми представляли її на трьох локаціях (фотофестиваль співпрацював з Одеським літературним музеєм, Одеським музеєм західного і східного мистецтва і з Музеєм сучасного мистецтва Одеси — авт.). Ми вже знаємо, що коли є можливість представити серії авторів помістивши їх в окремий простір, то це зовсім інакше занурення до кожної теми. Це проживання десяти мікроісторій. 

 

Фестиваль, як освітня платформа для українських фотографів

С.К.: Катерино, чи можемо ми поглянути на фестиваль з точки зору освіти. В багатьох інтерв’ю ти підкреслювала, що він має освітню складову. Як це відбувається і що ти вкладаєш у це поняття стосовно фотографії?

К.Р.: Фестиваль був заснований, як освітня платформа. І це одна із причин, чому він сім років безкоштовний. Тобто ми можемо робити якісь мікроорганізаційні збори, які в професійних секціях покривають лише технічні витрати команди або гонорар лекторів, але фестиваль є некомерційним. І це основна його відмінність і головна мета.

 

Ідея фестивалю виникла в 2014 році, а заснували його наступного року. Тобто це рік початку війни на сході України. Фестиваль був реакцією на маніпуляції, які відбувалися в мас-медіа в той період часу. Це був момент, коли було доведено, як легко можна маніпулювати аудиторією за допомогою візуального матеріалу. Наскільки легко створювати міфи. І наскільки легко вони зчитуються. У певній мірі це було наслідком нашого пострадянського минулого і ми активно працювали з міфотворенням, з пропагандистськими матеріалами, з маніпуляцією через фотографію.

 

З іншого боку, коли Україна отримала незалежність, на державному рівні не сформувалась інституція, яка б надавала сучасну освіту в сфері фотографії. І це не тільки технічне знання, як користуватися технікою чи програмами, а це також теорія та історія фотографії, що могло би розкрити новітні тенденції в цій сфері. Так само це робота з міксмедіа, постфотографією, всіма новими напрямками, які зараз розвиваються. Цього немає до сьогодні.

 

Для українських авторів немає майданчику, де вони б змогли отримати професійну фотографічну освіту. Зараз є декілька приватних шкіл, і з кожним роком їх стає більше. Але в той момент коли ми починали, то була лише одна чи дві школи.

 

Коли фестиваль засновувався, то головна ідея була не лише показати фотографію, але і реалізувати декілька освітніх напрямів. Кожного року є лекційно-презентаційна складова. Ми запрошуємо до виступу фотографів з України і з інших країн, які безкоштовно надають інформацію, як розвивається фотографія чи конкретні її напрямки. Також проводяться спеціалізовані події, такі як портфоліо рев’ю. Це дає українським авторам отримати критику від незалежних експертів, але так само зацікавити їх своїми роботами та представити їх за кордоном. 

 

Уже чотири роки поспіль ми проводимо єдиний в Україні конкурс для підлітків Future Photo Days. Ми підтримуємо всіх молодих авторів, даємо можливість їм самим повірити в свої сили і в те, що вони роблять щось цікаве. Ми намагаємось їм підготувати освітню програму, майстер-класи. Цього року це було неможливо, але це відбувалося в попередні роки.

 

І, говорячи про широку аудиторію, яка не має відношення до фотографії, як професійної діяльності, але цікавиться нею на рівні повсякденності, то це організація експозиції та вечірні фотопокази. Ці формати показують, що фотографія може бути іншою. Повсякденно в Одесі показують один тип робіт, а раз на рік можна побачити зовсім інакший. Це породжує бажання в цьому розібратися. З іншого боку це можливість розказати інші історії та провести освітню програму, коли фотографія виступає, як медіум. Це наштовхує на соціально-повсякденно-політичні роздуми. Тобто зачіпається декілька рівнів сприйняття.

 

 

Динамічна українська фотографія і зацікавленість тілом, як одна з основних тем

С.К.: Якою є сучасна українська фотографія з погляду Катерини Радченко, як фотографині / кураторки / організаторки?

К.Р.: Яка українська фотографія? Вона динамічна. Говорячи про теми, з якими працюють українські автори, я би виділила дві: одна з них — це тіло, тілесність, розуміння тілесності, і це пов’язано з історичним контекстом. Друга — соціополітичні рефлексії. Це два напрямки основні, є дуже мінімальні відгалуження в сторону експериментів чи антропологічних штук. Це рефлексії в рамках нашої країни, політичної ситуації, це легкий і доступний шлях до аналізу.

 

С.К. Ти бачиш, що українська фотографія за роки існування фотофестивалю зростає професійно, ідейно або ціннісно? Ти відчуваєш результати освітньої складової фестивалю?

К.Р. Мікроклімат в професійній спільноті дуже динамічно розвивається. Я не можу сказати, що все це — з того, що існує фотофестиваль. Цей розвиток відбувається не лише в Одесі, це і Харків, і Київ, інші міста. Але фестиваль вплинув безумовно, адже він виник тоді, коли не існувало ніякого масштабного проєкту, який би об’єднував фотографів. Одеса стала локацією перетину митців із різних міст, із різних творчих тусовок. Це і документалісти, і стрітфотографи, і концептуалісти, тобто фестиваль — це майданчик цього перетину. І саме він підштовхнув до того, що ці люди повернулися до своїх міст і це спровокувало створення нових інституцій, нових шкіл. Зараз є як мінімум чотири потужні фотошколи в різних містах України і це все з’явилось за останні роки.

 

 

Складнощі з локаціями та дев’ять місяців на підготовку

С.К.: Скільки часу витрачає команда на підготовку до фестивалю?

К.Р.: Активна підготовка до фестивалю триває десь півроку. Повна підготовка триває десь дев’ять місяців.

 

С.К.: Розкажи детальніше про етапи підготовки.

К.Р.: Мені здається, що останні сім років я тільки цим і живу. Підготовка — це не тільки створення програми, але і пошук фінансування, переговори з локаціями, перемовини з партнерами, створення контенту. Потім починаються переговори з тими, хто може приїхати і як це можна зробити.

 

Кожна експозиція — це окрема розробка, яка передбачає не лише отримання файлів, але і розуміння в якому розмірі вони мають бути надруковані, в якому матеріалі, як вони мають бути оформлені, який наратив має бути в кімнаті, якого кольору мають бути стіни, яким буде світло і де буде розміщено текст.

 

Не менш тривалий процес — комунікація з партнерами, пошук фінансування, перемовини про співпрацю та створення цього цілісного продукту. Тому я дуже дивуюсь, коли за два тижні до фестивалю пишуть люди з пропозицією розглянути їх проєкт. Програма формується приблизно за півроку до події, а останні три місяці ми лише працюємо над її фіналізацією, промо, але нічого не додаємо. Можуть бути виключення; але за два місяці до фестивалю вже немає такої опції: «додати щось», це вже неможливо.

 

С.К.: Можеш розказати приклади порозуміння та непорозуміння з локаціями та інституціями, які виникали за роки існування фестивалю?

К.Р.: Я приведу лише два приклади. Один із них, дещо парадоксальний. Наприклад, в попередні роки ми робили експозиції під відкритим небом, виставляли великоформатні роботи. Це завжди гарно працює і захоплює велику аудиторію, яка немає відношення до фестивалю. Зараз це стало складніше, адже необхідно отримати цілу низку дозволів. Проблема ще у тому, що немає опису, що є рекламним продуктом, а що є мистецьким продуктом. Тому будь-яка картинка, яка висить на центральних вулицях вважається рекламою, а за рекламу відповідно потрібно платити. Немає урегулювання представлення мистецтва в публічних просторах міста. Тому набагато простіше показати умовно рекламу стриптиз-клубу з напівоголеною дівчиною, що не відповідає канонам естетики та етики, аніж мистецький твір, який максимум, що буде мати, так це підпис автора. Це такий парадокс, з яким ми стикнулися, і я не знаю, чи планує місто цю проблему вирішувати.

 

Другий момент, незважаючи на те, що Одеса — велике місто, в нас дуже обмежено число локацій, які фестиваль може використовувати. Якісна експозиція завжди має передбачати свободу в просторі, коли можна не підлаштовуватись під стіни, а навпаки дати свій унікальний візуальний наратив, щоб серія була прийнята глядачем. Більшість музеїв обмежені ресурсами, тому будь-яка експозиція можлива лише в класичній формі представлення, тобто фіксація робіт на нитках, розвішування у класичному розумінні в один ряд. Тому це завжди випробування для нашої команди. Часто для представлення наших серій цей формат неможливий. Тому ми намагаємось представити їх так, щоб вони були правильно зчитані поціновувачем, але в той самий час залишитися в формі класичного музейного простору. Ця проблема також впливає і на кількість експозицій, які ми можемо показати в рамках фестивалю.

 

І третій момент всеукраїнський. У мене є мрія, привезти класиків сучасності, привести хоча б «контролькі» («контрольні відбитки» — невеликий за форматом відбиток, на якому зібрані зменшені позитивні зображення кожного кадру плівки забезпечені номерами — авт.), якщо не повноформатні роботи, великих авторів. Але в нас немає жодного музею, який би мав відповідність по температурі збереження цих робіт під час експозиції. Тому ми не можемо привести оригінали. Ми завжди маємо показувати лише копії.

 

С.К.: Зважаючи на складність отримати дозвіл на показ робіт просто нема, не було ідеї зробити інтервенцію у публічний простір, яка була би несподіванкою для міської влади?

К.Р.: Кожна інтервенція повинна мати свою мету і пояснення, чому вона відбувається і чому саме в цьому місці. Робити інтервенцію лише, щоб привернути увагу? На даному етапі я не бачу в цьому сенсу. Теоретично ми могли би надрукувати великого формату роботи і розвісити десь в центрі на парканах, але будемо відверті, ці роботи там проіснують декілька годин або добу, а потім їх знімусь і знищять. В ситуації з обмеженими бюджетами робити таку добову акцію немає сенсу. З іншого боку, це має бути кураторська робота, або сам автор має виявити це бажання. 

 

Окрім того фестиваль існує вже сім років, і ми зацікавлені в співробітництві, аніж в провокації. Якщо місто не буде зацікавлено, то я не впевнена, що фестиваль буде довго тривати в Одесі. Я більше за діалог, щоб влада все-таки знайшла компроміси функціонування мистецтва в межах міста, аніж продовжувати традиції 90-х років й інтервенцій. Тоді ніколи не буде діалогу, а мистецтво завжди буде на периферій. Це не наша мета.

 

Катерина Радченко на відкритті фестивалю в Музеї сучасного мистецтва Одеси. Фото: Станіслав Кінка

 

Фотографія — це дослідження. Чим займається кураторка фестивалю окрім Odesa Photo Days

С.К.: Ти вважаєш себе більше фотографинею, кураторкою чи дослідницею фотографії? Що для тебе зараз, на даному етапі, важливіше і чим займається Катерина Радченко окрім Odesa Photo Days?

К.Р.: Я вважаю, що всі три мої ролі ідеально поєднуються. Це доволі комфортна позиція, бо коли я говорю про фотографію з іншими фотографами зі сторони куратора, то я усвідомлюю всі процеси, які стоять за створенням серії. Тому я можу комбінувати свій практичний досвід. Адже я пройшла через практику спортивного фотожурналіста, я тривалий час працювала, як фотокореспондент в газеті, потім, як документальний фотограф. Потім я робила свої власні концептуальні проєкти, до того я працювала в студії, як комерційний фотограф. Тому я можу сказати, що я пройшла майже всі етапи, щоб ознайомитись із сферою фотографії, і мені значно легше давати поради і розуміти, як цей процес відбувається не лише з теоретичної частини, але маючи і свій практичний бекграунд.

 

У мене немає багато часу, але принаймні одну авторську серію я намагаюсь створити за рік. Тут мені допомагає мій кураторський досвід роботи з простором. Мені значно легше формувати свій візуальний наратив, концепцію, фінальне бачення просторового результату — виставки, як об’єкта. Всі ці досвіди неймовірно пов’язані між собою. Також мені допомагає моя освіта: я закінчила філософський факультет та факультет журналістики. Філософська освіта надала мені простори, знання і горизонт розуміння концепцій, і це допомагає мені у кураторстві. Моя журналістська навичка допомагає мені в роботі з текстами. Тому процес дослідження — це результат і моєї освіти і моєї зацікавленості фотографією. Всі ці іпостасі добре поєднують одна одну, доповнюють і дозволяють мені комфортно себе почувати на цих позиціях.

 

Говорячи про свою діяльність, я надалі продовжую поєднувати всі ці три речі в балансі. Частину року займаюсь підготовкою до фестивалю, іншу частину — працюю над дослідницькими проєктами чи написанням текстів до певної теми. Минулого року моїм фокусом стала тема пропаганди у фотографії. Результатом цього дослідження стала кураторська виставка, яка була представлена в Музеї фотографії в Ризі (Латвія) та видання статті в одному часописі в Польщі.

 

Принаймні раз на рік я намагаюсь зробити власний проєкт. Він виникає з інтересу до теми, котру ще ніхто не висвітлював. Тоді я вважаю для себе важливим відтворити його. Одним із останніх моїх проєктів була «Поштова скринька 28» (історія міста Жовті Води — авт.).

 

С.К.: Чекати нам в наступному році фотофестиваль в Одесі? Які зміни ти плануєш вже зараз?

К.Р.: Мені здається, що взагалі не треба чогось чекати в житті. Воно таке: буде чи не буде, особливо зараз такий непевний час. Говорити зараз про можливість проведення наступного фестивалю, по-перше зарано, тому що ми ще не закрили цей фестиваль (в червні заплановано тиждень онлайн подій — авт.). По-друге, дуже багато факторів впливають на те буде чи ні наступний фестиваль. Це і політична ситуація в країні, і фінансова ситуація самого фестивалю, наявні ресурси, зацікавленість професійної спільноти, міста, де ми реалізуємо цей проєкт. Сім років ми робили все можливе, щоб фестиваль проходив саме в Одесі.

 

С.К.: Навіть, якщо не буде фестивалю в звичній формі, то щось залишиться. Можна сказати, що Odesa Photo Days — це вже не тільки місце і люди, але певна ідея, яка буде жити надалі в різних формах?

К.Р.: Так, може не бути фестивалю у тій формі, до якої ми звикли, цих інтенсивних декількох днів та подій. Але я не відмовляюсь від своєї діяльності з проведення кураторських та освітніх проєктів. Це можуть бути експозиції, дослідження, воркшопи, лекції тощо. Разові події залишаться, але може змінитися сам формат фестивалю. Це те питання, відповідь на яке ми наразі не знаємо.

 

Спілкувався Станіслав Кінка