погода
Погода в Одессе
cover

Жадан в Одесі: про кіно, Списки кораблів і Вишиваного короля

28 Янв 2020

Приєднуйтесь до телеграм каналу @FollowersOdessa, аби бути в курсі усіх цікавих подій в Одесі.

 

Саме в Одесі Сергій Жадан провів свій перший творчий вечір у новому році. Автор виступив 16 січня у Терміналі 42 з улюбленими віршами, що вже пройшли «тест на витривалість» і з новою поезією. Було багато теплого спілкування, веселощів і затишку, ніби на квартирнику з великою компанією друзів. 

 

Нам вдалося перехопити Сергія у Художньому музеї та взяти інтерв’ю. Про нові книги, автобіографічне кіно та натхнення читайте далі. 

 

 

Дякуємо Зеленому Театру за можливість побачити в Одесі одного з наших найулюбленіших украінських письменників. 

 

 


 

— Учора ви читали поезію, проте з чим вам найбільше подобається виступати перед публікою: з прозою, віршами, музикою або дискусіями?

 

— З поезією більше подобається — це більш близький жанр. Він емоційно цікавий, бо з одного боку, він дозволяє вибудувати певну композицію, якщо говорити про цілий вечір, зробити якусь цілісну річ, а з іншого (оскільки вірші це короткий жанр), — дозволяє вступати в якийсь контакт.

 

Читати прозу дещо складніше: вона потребує трішки підготовленішої публіки, яка буде дійсно сидіти і слухати. Але i прозу теж іноді цікаво читати. Найчастіше виступаю саме з читаннями віршів.

 

 

 

— А щодо музики. Ваш гурт «Лінія Маннергейма» випустив перший студійний альбом…

 

— Ще ні, але зараз випустимо, так. Ми його вже записали, зараз зводимо його. Тому, я думаю, десь у перших числах лютого він з’явиться.

 

 

— Плануєте лише всеукраїнський тур? Або закордонний також?

 

— За кордоном поки що у нас немає концертів. Ми зараз в Канаду літали. Поки в планах турів за кордон немає. А от Україною покатаємось, так.

 


Концерт  «Лінія Маннергейма» в Одесі в True Man Club 7 березня 

 

Дуже хочеться привезти це до Одеської опери. Ми запросили на прем’єру спадкоємців Габсбургів. Це має бути цікаво. 

 

 

— Багато українців відвідує вас за кордоном?

 

— Так, багато. Зараз якраз дуже активна українська діаспора і в Європі, і в Америці, і в Канаді. Було багато і канадців, і українців, коли ми виступали.

 

 

 

— Над якими проектами ви зараз працюєте? Чому приділяєте більше часу?

 

— Я зараз написав дві книги нові — вони мають у квітні вийти. Це книга віршів «Список кораблів» і п’єса «Хлібне перемир’я» (прим. ред.: «Хлібне перемир’я» — перемир’я задля безпечного жнива полів) про 2014-й рік, про війну. Дуже сподіваюсь, що вона цього року вийде в якому-небудь театрі, що її хто-небудь поставить. Окрім того, у нас зараз буде тур із «Лінією Маннергейма».

 

А у кінці травня в Харківському оперному театрі буде прем’єра опери, до якої я написав лібрето. Опера називається «Вишиваний король України». Це про Василя Вишиваного, ексгерцога австрійського, який сто років тому тут у нас воював (зокрема, він і в Одесі був), брав участь у боях 1918-1920 років і частиною українських політиків висувався на посаду короля України. Так що буде така постановка.

 

Алла Загайкевич зробила музику, Ростислав Держипільський (режисер із Івано-Франківська) робить постановку: там має бути хор, балет, вокальні партії, оркестр. Це буде справжня оперна постановка. 

 

 

Для мене є дуже важливою нова книга віршів «Список кораблів», тому що вона вийшла якась дуже особистісна, дуже приватна. Там багато пишеться і йдеться про речі  особистісні, пов’язані з пам’яттю, з близькими людьми.

 

 

— Ви прийдете на прем’єру?

 

— Так, планую. Дуже сподіваюся, що ми покажемо цю оперу в чотирьох стаціонарних і головних оперних театрах — в Одесі, Києві, Львові та Харкові. Дуже хочеться привезти це до Одеської опери. Ми запросили на прем’єру спадкоємців Габсбургів. Це має бути цікаво. 

 

У мене є хороший товариш, він почесний консул Австрії у Харкові — Всеволод Кожем’яко, людина, яка займається бізнесом, але разом із тим багато допомагає різним культурним, волонтерським, благодійним проєктам.

 

І він звернувся до мене з ідеєю: «Я представляю інтереси Австрії, давай зробимо що-небудь про зв’язок України та Австрії». Я кажу: «Був такий чудовий, але трішки забутий персонаж — Василь Вишиваний, ексгерцог австрійський, який обрав для себе українську ідентичність». І так от з’явився цей проект. 


 

 — Чим нові книги для вас особливі?

 

— Для мене є дуже важливою нова книга віршів «Список кораблів», тому що вона вийшла якась дуже особистісна, дуже приватна. Там багато пишеться і йдеться про речі  особистісні, пов’язані з пам’яттю, з близькими людьми. Це навіть не просто лірика, це щось на зразок щоденникових записів. Насправді для мене дуже особлива книга. 

 

П’єса «Хлібне перемир’я» теж особлива. Я ніколи не видавав свої драматургічні твори у вигляді окремих книжок. Я багато працював із театрами в різних країнах, починаючи з «нульових», мабуть, років. В Україні, в Америці та у Німеччині. Але зазвичай ці тексти писалися під конкретну постановку і не друкувалися. Якщо це були віршовані тексти, вони не видавалися окремою книгою, просто йшли в збірниках.

 

А тут раптом мені захотілося просто написати дійсно завершений драматургічний текст, п’єсу як таку. От я і написав. Мені вона видається доволі цікавою. Друзі, яким я давав почитати, теж сказали, що «може бути». Подивимося, яке в неї буде життя, яке в неї буде майбутнє.

 

 

— А якщо коротко, про що вона?

 

— Вона про 2014-ий рік, про літо, про війну на Донбасі, про, власне, цивільних. Про тих цивільних, про яких я писав у романі «Інтернат», але там трішки інший аспект, трішки інший ракурс. Там йдеться більше про відповідальність, про минуле, яке тримає нас у собі, більше про нашу в чомусь безпорадність, неможливість опиратися обставинам.

 

Твір, з одного боку, стосується передусім війни, ситуації на Донбасі, а, з іншого боку, я думаю, що подібні ситуації могли відбутися будь-де в Україні. Тому що там проблема родини, проблема батьків і дітей, проблема людей, які довіряють і не довіряють одне одному, які так чи інакше знаходяться в такій взаємозалежності. 

 

 

... я ніколи не відчував і не позиціонував себе як «лідера думок». Просто я щось роблю, мені дуже важливо цим ділитися. А якщо є люди, які приходять, які так активно, дуже щиро і відверто реагують на це, то чому ні? 

  

  

 

— Сергію, у 2017 році ви заснували «Благодійний фонд Сергія Жадана». Витрачаєте багато часу на нього? 

 

— Можна було б більше приділяти уваги. Якось складно пояснити чому, просто намагаюся поєднувати там, скажімо, якусь творчу діяльність з благодійною. У нас є невеличка команда. От зараз будемо робити великі проєкти «Читай-пиши». Це конкурс дитячих відгуків на українську літературу — ми пропонуємо дітям Донеччини, Луганщини та Харківщини написати відгук на яку-небудь українську книжку. 

 

Переможців (ми до них будемо їздити та спілкуватися) запросимо у травні до Києва на ярмарок-виставку «Книжковий арсенал». Ми робили це минулого року і зараз будемо повторювати. Три дні тому були в Сєвєродонецьку, їздили грати в футбол із місцевими «пластунами», щоб так їх підтримати. 

 

 

 

— Ви на творчій зустрічі про вертеп розказували, це також один з проектів фонду?

 

— Це воно й було. Ми повезли туди вертеп, футболістів, студентів Української академії лідерства і все це поєднали. Ходили по вулицях Сєвєродонецька та колядували. І, насправді, це важливо і студентам і дітям із Харкова, — поїхати ближче на Донбас, подивитися, що там відбувається, і дітям, які живуть на Луганщині та Донеччині. Це таке спілкування, що може перерости в хорошу дружбу. 

 

 

— В Одесі, як і в інших містах, вас відвідує та слухає дуже багато читачів. Розкажіть, як це: бути лідером думок? Справді, ви ж увійшли до «Топ-100 впливових українців» (прим. ред.: за версією журнала «Фокус»).

 

— Слухайте, це все дуже умовно. Я, по-перше, не вперше туди входжу, а по-друге, я знаю багато людей, чия думка для мене є дуже важливою, та вони в цей «топ» не входять. Тому зрозумілою є вся умовність подібних «топів» і вся їхня суб’єктивність. Насправді це не так важливо. 

 

А стосовно лідерства думок, знову ж таки, говорячи з якогось кокетства, я ніколи не відчував і не позиціонував себе як «лідера думок». Просто я щось роблю, мені дуже важливо цим ділитися. А якщо є люди, які приходять, які так активно, дуже щиро і відверто реагують на це, то чому ні?

 

В Одесі завжди була якість публіки дуже хороша і вона відкрита, щира. Цього разу я виступав у вашій четвертій гімназії. Там такі діти розумні, самостійні, купу питань ставили  — дуже цікаво було.

 

 

— Ви також читали їм вірші?

 

— Так, вірші. Я, насправді, і в межах благодійного фонду, і загалом, дуже люблю виступати в учбових закладах: школи, інтернати, вузи. Розумієте, коли ти виходиш до аудиторії, яка не є до кінця твоєю цільовою, це дуже цікаво. Тому що зрозуміло, що на літературний вечір приходять ті, хто тебе знає, хто тебе читає, вони готові купити квиток, тому що їм це важливо. І це зрозуміло, чужих там не буде. 

 

А от коли ти приходиш на отаку «нічийну» територію, ти маєш якось прокомунікувати, можеш знайти спільну мову із слухачами, можеш не знайти, і це щоразу така інтрига, щоразу виклик. Але, разом із тим, щоразу ти знаєш, що серед цих дітей (їх сьогодні було, думаю, більше сотні) є ті, хто самі пишуть; є ті, хто цікавляться літературою, мистецтвом; і ті, що так чи інакше якісь активні, хочуть щось зрозуміти. І це дуже цікаво. 

 

 

 

І ти щоразу розширюєш коло свого спілкування, розширюєш свій світ. Мені здається, це одна із фантастичних можливостей, які дає культурна діяльність. Мені якраз це страшенно подобається. Я дуже багато їжджу, багато спілкуюся і багато бачу надзвичайно позитивного відгуку. 

 

 

Насправді, кіно — страшенно цікава і перспективна штука. З нею дуже хочеться мати далі справу... Це цікаво, тому що фактично кіно — це таке формування реальності, яке перетікає в реальність дійсну, яке насправді впливає на певний настрій.

 

 

— Для дітей ви продумуєте якусь особливу програму?

 

— Ні-ні, жодної особливої програми. Я їм не читав важких віршів, не читав про війну, політику. Читав про любов. Вони підлітки, 13-15 років. Мені здається, їм ці речі цікаві, вони намагаються в цьому розібратися. Тому це була просто лірика. А потім ми говорили, в них було багато питань. І деякі були просто надзвичайно цікаві. 

 

 

— За вашим романом «Ворошиловград» знято фільм «Дике поле», за «Депеш Мод» поставлено виставу харківським театром для дітей та юнацтва. Чи буде ще якийсь із ваших творів так трансформуватися?

 

— Та, мабуть, буде. По-перше, як вже казав, я написав п’єсу, дуже хочеться, щоб її поставили. Що ще можу згадати… Ми от минулого літа в серпні зняли фільм невеличкий. Зняли короткометражку, де я зіграв головну роль. Але фільму ще немає, він ще монтується. Коли він буде змонтований і якої буде якості, мені важко сказати, але працювати було цікаво. 

 

Ще ми говоримо із Ярославом Лодигіним, який зняв «Дике поле». У нас є бажання далі працювати, робити кіно, ми думаємо інсценізувати роман «Інтернат» або зробити кіно із п’єси «Хлібне перемир’я».

 

 

— А той короткометражний фільм, про що він?

 

— Це така дуже дивна історія. Є у мене товариш, режисер Михайло Лук’яненко, який зняв дві короткометражки за моїми текстами. Він зняв короткометражку за романом «Депеш Мод» і за однією з новел із книги «Месопотамія» — «Любові стане на всіх». Цих фільмів немає в мережі, тому що Міша бореться з піратством і нічого не викладає, він їздить робить покази.

 

Міша зняв нам із музикантами кілька кліпів: в «Лінії Маннергейма» є відео «Ісус з Назарета», це він зняв. А «Собакам» (прим. ред.: музичний гурт «Жадан і Собаки») він зняв кліп на пісні «Листопад» і «Десять праведників». Ми це робили в кременчуцькій виховній колонії для дітей. Ми постійно співпрацюємо.

 

І якось ми з Мішою говорили, що добре було б зняти ще якусь короткометражку. Я йому кажу: «А давай я напишу сценарій під себе». Він каже: «А давай». І я подумав, написав, і це такий фактично автобіографічний фільм. Я граю сам себе: письменник приїжджає з виступом у школу, його зустрічають, а далі починаються дуже смішні, абсурдні ситуації. Себто такий «Ревізор» Гоголя в сьогоднішніх реаліях. 

 

 

— Тобто ніби все життя показується через цю сценку в школі?

 

— Ну… моє життя. Себто я сам себе граю: я письменник, приїжджаю, мене сприймають, як якогось «лідера думок», як якогось Шевченківського лауреата. Вчителі дуже хвилюються, директорка хвилюється, тому що думає, що це якась перевірка від Міністерства культури. А письменник, в принципі, звик до такого сприйняття.

 

Там багато самоіронії, багато чорного гумору, фільм вийшов трішки брутальним, але я сподіваюся, що ми ним нікого не образили. Ми його зняли, але ще не бачив відзнятий матеріал, тому що Міша зайнявся іншими проектами. Подивимося, що з того вийде. 

 

Насправді, кіно — страшенно цікава і перспективна штука. З нею дуже хочеться мати далі справу. Я б із величезним задоволенням далі б попрацював. Ви питали, що далі може бути. Зараз теж звернулися друзі з Києва, які хочуть зробити серіал для Netflix на історичну тематику.

 

Я не буду все розповідати, але вони звернулись, попросили допомогти. Це цікаво, тому що фактично кіно — це таке формування реальності, яке перетікає в реальність дійсну, яке насправді впливає на певний настрій. 

 

Сьогодні, мабуть, кіно є найбільш впливовим мистецьким жанром, і, мені здається, в Україні якраз дуже позитивна динаміка творення кіно. Нарешті почали з’являтися фільми, які резонують, на які відгукуються, які не просто показують, і вони зникають, а які дійсно впливають на наше суспільне середовище. 

 

 

— Чи сподобався вам акторський досвід більше, ніж, скажімо, написання сценаріїв для фільму?

 

— Ні, я — письменник, мені писати подобається, але досвід акторства теж страшенно цікавий, тому що я знімався в Олеся Саніна у фільмі «Поводир», у Ярослава Лодигіна в «Дикому полі», у Міші Лук’яненка, якого я згадував. Це все короткі ролі. Насправді, це все дуже цікаво. Ти потрапляєш на цю кухню, і це дійсно якась паралельна реальність, вона затягує, вона захоплює. Так що може бути яке-небудь продовження.

 

 

— Фінальне, і мабуть, трохи банальне запитання: що вас мотивує і надихає на певні теми?

 

— Такі речі по-різному з’являються, по-різному вибудовуються. Якісь сюжети, якісь теми виникають прямо «з повітря». Ти просто спілкуєшся з кимось, і раптом з’являється якась думка. Дещо виникає більш обґрунтовано, коли до тебе хтось звертається і пропонує написати на ту чи іншу тему, і ти думаєш — може це бути чи не може це бути, цікаво це тобі чи не цікаво. 

 

Вірші часто пишуться як певні експромти, просто з повітря тобі щось прилітає, якась іскра — і ти пишеш. Деякі тексти ти продумуєш: їхню структуру, тему, ідею. Вони пишуться по кілька місяців, а то і навіть роками якийсь один вірш.

 

Тому все це відбувається по-різному, немає одного алгоритму. І добре, що його немає. Інакше то все це було би не цікаво ані письменнику, ані читачеві. 

 

 

 

Оптимізм найкраще шукати, власне, вийшовши із соціальних мереж, та й взагалі із Інтернету і більше спілкуючись з живими людьми.

 

Це просто невичерпне джерело гарного настрою — наші співгромадяни, що щось роблять, які не зупиняються і переповнені якимось креативом, ідеями і любов’ю до ближнього свого та до своєї країни. 

 

На зустрічі, концерти та вечори приходить публіка, яка справди має що сказати, має що запитати і спілкуючись з цими людьми я справді заряджаю свою батарею.

 

Що я й вам теж раджу робити — більше спілкуйтесь! 

 

— з виступу Сергія Жадана 16 січня у Терміналі 42 

 

 

 

 

Розмовляла — Джейн Гук

Фото  — Зелений Театр

 


 

 

Приєднуйтесь до телеграм каналу @FollowersOdessa, аби бути в курсі усіх цікавих подій в Одесі.

 

Також, вам можуть бути цікавими: